Мамі повідомили про загибель сина через понад 2 місяці після його зникнення: Герою з Волині навіки 20 років

Солдат Михайло Богданович Волошук був гранатометником окремого загону спеціального призначення «Азов» та захищав Маріуполь до останнього. Нацгвардієць загинув у березні 2022 року.

Матір Світлана називає свого сина янголом, який не завдавав ніколи ніякого клопоту, – пишуть на сайті Ковельської міської ради.

Михайло відвідував спочатку садочок №12, а потім – ЗОШ № 7 (ліцей № 7). З дитинства хлопчина був сором‘язливим, але дисци­плінованим і ввічли­вим. Викладачі завжди гово­рили, що лише за зразкову поведінку йому можна ставити хорошу оцінку. Він завжди совісно ставився до обов‘язків. Ніколи не афішував, чим займається, але завжди невтомно працював над собою.

Як пишуть на сайті «Небесний легіон Волині», вчителі, викладачі завжди говорили, що лише за зразкову поведінку йому можна ставити хорошу оцінку. Він завжди з совістю ставився до обов’язків. Потім закінчив Ковельський центр професійно-технічної освіти, здобув фах слюсаря.

У сім’ї Волошуків двоє дітей: 24-річна Яна та назавжди 20-річний Михайло. І хоч Світлана їх завжди виховувала й любила однаково, із сином у них був особливий зв’язок. Мешкали вони разом із турботли­вими батьками чоловіка, тож з дитинства у сина був чудовий друг – дідусь Петро.

«Він був дуже хорошою людиною. Слава Богу, що не дожив до цього моменту, адже це було б дуже важко для нього. Мої діти завжди згадували дідуся з радістю та світлом. Він мав чудове почуття гумору, з легкістю йшов по життю – це й передав моїм дітям. Дуже важко нині нашій бабусі, адже дім спорожнів. Вона з великою любов’ю піклувалася про нас. Відколи встановили пам’ятний банер, Олена Євгеніївна завжди приносить туди свіжі квіти, а от перед святами сплела різдвяний віночок», – зі сльозами на очах розповідає жінка.

А далі пригадує, що з самого дитинства дідусь брав онука до лісу, де збирали гриби та часто залишались на ночівлю. Дід Петро оточував його турботою, любив тішити приємними сюрпризами – наприклад, на пеньочках завжди залишати подарунок “від зайчика“.

Подальший шлях Героя почав формуватися вже в підлітковому віці. Він цікавився історією та посилено займався спортом. Пані Світлана зізнається, що пишалася досягненнями сина й завжди бачила в ньому великий потенціал. Розповіла, що коли в 2014 році розпочалась війна на Сході України, він був ще зовсім юним, але вже тоді думав над тим, що особисто може зробити для користі справи.

Згодом вони об‘єдналися з однодумцями в спортивному клубі рукопашу гопак “Січ“. Їх наставником був Олександр Філон. В клубі гартували не тільки своє тіло, а й дух. Їх гасла: «Спорт! Здоров‘я! Націоналізм!», «Алкоголь вбиває націю!».

Михайло закликав вести здоровий спосіб життя і підтримував рух “Ні краплі нікотину, ні краплі алкоголю!”. Однокласники знали про це і дуже поважали його за твердість у цьому питанні, за погляди на життя. Він говорив лише правду і тільки в очі. Ніколи не любив хизуватися своїми досягненнями, тому не розповідав про себе. Говорив мало, але чітко і по суті.

Так спортивний клуб рукопашу гопак «Січ», політичний осередок «Національний корпус», ГО «Ватра» сформували у хлопця своєрідний фундамент мужнього воїна. Ці культурно-просвітницькі осередки допомогли йому освоїти свою справу. Там постійно відбувались тренінги з домедичної, тактичної допомоги, вдосконалення української мови, а також спілкування в колі однодумців, досвідчених викладачів. Тут об‘єдналась культурна еліта молодіжного середовища Ковеля.

Також Михайло спільно з групою патріотичної молоді боровся з наркорекламою в місті. Був донором крові у проєкті «Одна кров» (керівник Наталія Курач), який діє в Ковелі з 2018 року.

Якось він сказав, що збирається на спортивні тренування і певний час не буде на зв‘язку. Насправді ж поїхав на випробування. «Там був дуже жорсткий відбір, тому й не хотів мене хвилювати раніше часу, якби раптом не пройшов», – пригадує Світлана Олександрівна.

Це вже згодом, коли все вдалось, юнак скидав фото та розповідав коротко, що і як там відбувається. Жорсткі умови були створені на перевірку стійкості особи: як поведеться і чи зможе вижити в екстремальних умовах. Із психологічного – це те, що всі хлопці в однаковому спецодязі, на голові – кепка, на грудях – лише іменний номер. Все. Також під час курсу невід‘ємною частиною була медична та психологічна підготовка.

«Він такий юний і все це пройшов! Їх було 60 кандидатів, а пройшло лише 39. Розумієте? Були хлопці, які не протримались навіть і тижня. Ви навіть не уявляєте, яким щасливим він був у той момент і з яким нетерпінням чекав повноліття!», – з гордістю розповідає мама Світлана.

Влітку 2020 року уклав контракт і долучився до одного з найкращих підрозділів України «Азов» і посилено працював над собою. Адже потрапити туди не так і просто. «Все це завдяки його наполегливості й вимогливості до себе. З вигляду він худорлявий хлопчина – не кремезний, але завжди у відмінній фізичній формі. До того ж, почав багато бігати (до речі, завжди у футболці з написом «Сильним доля посміхається»).

Їх вишколи, курс молодого бійця, який триває 9 тижнів, – це круто на словах, але дуже важко і фізично, і морально. Забігаючи наперед скажу, що йому це вдалося! Більше того – він увійшов у 20 кращих бійців, отримавши свій омріяний шеврон особисто від командира Дениса Прокопенка.

Подальша служба Михайла проходила в окремому загоні спеціального призначення «Азов» в/ч 3057 Східного оперативно-територіального об’єднання Національної Гвардії України, де був гранатометником (оператор-навідник).

Почуття обов‘язку перед побратимами не полишало за життя Михайла і вдома. Приїхавши у першу відпустку, вони із друзями поїхали на могилу полеглого «азовця» з Волині, аби віддати шану. Йому було лише 18 років.

«Його улюбленою фразою були рядки з поеми Шевченка: «Вогонь запеклих не пече». Тут і не можна нічого додати», – зазначив тренер і побратим загиблого Олександр.

24 лютого 2022 року, під час повномасштабного вторгнення, боронив Маріуполь у лавах ОЗСП «Азов».

Від початку повномасштабного вторгнення ми завжди були на зв‘язку. Він постійно писав: «Як ви?», «Виїжджайте в село по можливості!», «Все добре» або навіть просто «+». Кожен із близьких військового знає, як цей плюсик важливий.

Зв‘язок із ним обірвався 2 березня. В цей час зник зв‘язок у Маріуполі. І якби він був живий весь цей час до травня, як пишуть в офіційних документах, то уявіть, скільки б ще інформації я мала, скільки б усього він встиг мені розказати і допоміг зрозуміти, що ж там відбувається насправді. Про це все я б вам зараз теж розповіла. Я впевнена, що якби він весь цей час був живий, дав би про себе якусь звістку, бо інші захисники на зв‘язок виходили.

Ускладнює все те, що підтвердити смерть Михайла в березні ніхто не може, адже нікому – всі загинули. Бої тривали постійно, весь час бомбардували місто, а я жила очікуванням і невідомістю. Врешті, аж 16 травня прийшло офіційне підтвердження.

Виявилося, що хлопці опинились у повному оточенні, але свою позицію тримали до останнього. У ворога задіяні були і танки, і піхота. Зокрема, відомо, що було влучання танка в їхню бронемашину «Спартан», яку з поля бою так і не вдалося забрати.

Є координати, але немає можливості потрапити туди через окупацію.

«Буває, що шлях героїв додому нестерпно довгий. І в якийсь момент, допоки немає офіційного підтвердження про загибель, починає жевріти надія – а раптом… Михайло Волошук загинув 1 травня 2022 року. 19 листопада 2023 року йому минув би 21 рік. Але війна залишила його назавжди молодим, навіки 20-річним.

Тисячоголоса Молитва, автоматні постріли та імена загиблих на щитах. З трепетом, повагою та без права на забуття – так в полку «Азов» вшановують побратимів, які стояли пліч-о-пліч, носили один шеврон, підставляли братнє плече, розділяли окопний побут та радість перемог, але, на жаль, не повернулися з поля бою.

Поіменно згадують про кожного бійця «Азову»: тих, хто поліг у боротьбі із загарбником, хто зник безвісти під час бойових дій, чий життєвий шлях обірвався за трагічних обставин чи по хворобі.

У 2022 році містерія відбувалась в Києві на Софійській площі, де віддали шану і Михайлу Волошуку. На вигук “Сампер!” у відповідь лунало: «Завжди в строю!», «Пам‘ятаємо! Помстимося!».

А в пам‘ять про самого Михайла один із його побратимів Стас зробив собі тату на грудях зі словами: «Вогонь запеклих не пече». Це слова Шевченка з поеми «Гамалія».

Перед від‘їздом на перші випробування Світлана знайшла лист від сина, де, окрім особистого тексту, були слова: «Не сумуй! Вогонь запеклих не пече!». Зізнається, що записка дуже цінна для неї, адже написана від руки. Це одна з небагатьох речей, які лишились їй.

За життя він був найпалкішим патріотом. Портрет Михайла Волошука тепер на почесній алеї наших полеглих героїв, що на бульварі Лесі Українки. І на білборді неподалік дому. Він у наших серцях – назавжди. Вічна пам’ять і слава Герою!

Вдома на Михайла чекали батьки, сестра, бабуся та багато друзів.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *