СЛОВАМИ Б!ЛЬ НЕ ПЕРЕДАТИ…Синочку, забери мене до себе, бо я не можу тут,не без тебе жити .Очі закрию, бачу – син малий. Завжди хотів усім допомагати. Тепер, я розумію рідний мій…чому ти поспішав так підростати.

І я померла.

Бог забув забрати..

Як не жива тепер, поміж людей. Яке ж то горе сина поховати, читати

на хресті ім’я дітей.

Просити Бога, щоб забрав на небо.

В чорній хустині, ніби

тінь ходити.

– Синочку, забери мене до себе, бо я не можу тут,не без тебе жити .

Очі закрию, бачу – син

малий. Завжди хотів усім допомагати. Тепер, я розумію рідний мій,

чому ти поспішав так підростати..

Він добре в школі

вчитися встигав.

До всіх привітний,

друзів мав багато.

Підріс. Вдома усе допомагав, траву

косити, дрова нарубати.

Руки золоті до всього мав. Такий високий, добрий і вродливий.

Не озирнулась, як дорослим став, молила Бога, щоб син був щасливий.

Здобув освіту.

Пожежником працював. Колеги, друзі його поважали.

Коли просили він допомагав.

От тільки рано небеса забрали

Дім великий збудував

Привів у дім цей молоду дружину. Донечку – красуню Господь дав, тільки жити почав, і вже загинув…

Горіло поле.

Врожай рятував.

Любив свою роботу

і старався. Ще досвіду пожежного не мав.

Поруч нікого, він полум’ям зайнявся.

Живцем горів.

Але ніхто не встиг. Колеги рвались через полум’я до тебе. Які ж то муки син тоді терпів через вогонь піднявся він на небо.

Досі не вірю, що Ангелом став. Для

мене болем, слізьми, сивиною.

В Небесну варту Бог тебе забрав, моя душа пішла туди з тобою…

Блукаю, ніби тінь серед могил. Чорні стрічки навкруг і мертві квіти.

Не знаю, де мені взяти тих сил, аби навчитися без тебе жити .

Колеги не забули про сім’ю. Стараються завжди допомагати. Вітають з святом донечку твою.

Купують подарунки, як від тата

Шумлять біля могили прапори. Небо зітхає смутком і дощами.

Здається, голос чую

твій згори.

– Не плач, матусю,

Я завжди є з вами.

автор Соломія Українець

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *